1 липня 2022 року США вперше анонсували надання Україні систем протиповітряної оборони (ППО) середньої дальності. Це NASAMS: норвезько-американські установки «земля-повітря», що надійшли на озброєння НАТО у 1998 році. Перш ніж вони виявляться на фронті, українські розрахунки ще мають пройти порівняно довгий курс підготовки. Проте рішення привернуло увагу експертів, багато хто з яких оцінює його як переломне.
Чим «закрити небо»?
Незважаючи на численні прохання України «закрити небо» від путінських яструбів, надати бойові літаки та засоби ППО середньої та великої дальності, Захід досі давав Україні переважно лише знамениті Стінгери (FIM-92 Stinger) виробництва компанії Raytheon Technologies.
Попри загальну думку Stinger запускається не тільки з плеча: його можна встановлювати на автомобілях, бронемашинах і навіть гелікоптерах і безпілотниках (модифікація ATAS або неофіційно – AIM-92), проте його дальність стрілянини не перевищує 8 км при висоті цілі до 3.5 км. це зброя ближнього бою, що застосовується переважно проти гелікоптерів і штурмовиків, що здійснюють безпосередню підтримку наземної операції. Але головне – будь-який переносний зенітно-ракетний комплекс (ПЗРК) практично безкорисний проти крилатих ракет і цілей, що швидко летять. Проте у Stinger’а, чия назва стала номінальною російською мовою – історія протистояння радянської авіації ще з часів Афганістану та Анголи.
З того часу технічний прогрес зробив крок вперед, і на думку відомого військового історика та авіаційного інженера Марка Солонінасучасна війна стирає грань між літаком, безпілотником, ракетою і крилатою ракетою: використання всього комплексу зброї, що літає, перетворилося на цілісну взаємодіючу систему і вимагає такого ж системного захисту.
На думку історика, Stinger’и відіграли важливу роль на першому етапі російсько-української війни, коли Росія ще активно застосовувала авіацію у фронтовому режимі. Точна кількість поставлених ракет не доступна у відкритих джерелах, тому що збирали їх буквально за принципом «хто скільки може»: пристрої надали не лише США, а й Італія, Латвія, Литва, Нідерланди, а компанія-виробник навіть змушена була заявити, що не зможе збільшити виробництво раніше 2023 року у зв’язку з труднощами в ланцюжках поставок та підготовкою до переходу на нову модель.
Окрім Stinger’ів в Україну постачають і британські комплекси Starstreak, які також належать до категорії MANPADS (man-portable air-defence system, аналог російського терміна ПЗРК). Хоча Starstreak і важить майже як Stinger (14 кілограм проти 15), у нього є як мінімум дві цікаві особливості: відсутня боєголовка (тоді як Stinger несе один кілограм вибухівки): поразка відбувається трьома «дротиками» по 0.9 кілограма за рахунок енергії удару. Але головне – якщо Stinger наводиться сенсором тепла на двигун літака і його можна обдурити контрмерами, то Starstreak управляється вручну – за технологією SACLOS (Semi-automatic command to line of sight – напівавтоматичне управління по лінії візування). «Простіше кажучи, – пояснює експерт Марк Солонін, – оператор постійно повинен тримати мету в перехресті “прицілу”, а це дуже важко, якщо мета швидколіття. У оператора може бути лише 6 – 7 секунд». Проте Starstreak не можна обдурити за допомогою теплових або радіолокаційних перешкод. Його радіус дії можна порівняти зі Stinger’ом: до 7 км по горизонталі і стільки ж по вертикалі.
На цьому фоні система NASAMS виглядає якісно іншою. Вона використовує ракети AIM-120, що добре зарекомендували себе самонавідні (через радар) – Advanced Medium-Range Air-to-Air Missile (AMRAAM; удосконалена ракета класу «повітря-повітря» середньої дальності), які давно застосовуються на винищувачах.
Твердопаливна ракета важить 152 кілограми при довжині 3.7 метра, несе боєголовку вагою 18 – 23 кілограми, але головне розганяється до чотирьох швидкостей звуку (Mach 4), це приблизно 4900 кілометрів на годину. Така швидкість дозволяє їй працювати не тільки проти літаків, а й проти більш швидколітніх цілей, так що NASAMS потенційно здатний захистити практично від усього, що летить з боку Росії, включаючи літаки, гелікоптери, безпілотники (у тому числі ударні) і крилаті ракети – на відстані 25 – 50 кілометрів залежно від модифікації та на висоті до 21 кілометра. Наведення комплексне і включає не тільки радар з доплерівським ефектом, а й електро-оптичний сенсор, термографічну камеру, функцію швидкого самовідключення для того, щоб утруднити виявлення і т.п.
В історії застосування NASAMS є кілька цікавих епізодів: наприклад, 2005 року система розгорталася для додаткової охорони повітряного простору над Вашингтоном під час президентської інавгурації, а також застосовувалася для захисту повітряного простору навколо Білого дому.
Коментуючи рішення про постачання NASAMS, представник Міністерства оборони США сказав: «Ця система… є системою НАТО, тому для нас важливо почати допомагати українцям перекладати свої ППО з систем радянського типу, які з часом все складніше підтримуватиме запасними частинами, на сучасні технології. … Це допоможе Україні захиститись від агресивних повітряних атак Росії». При цьому представник визнав: «Українці виконали чудову роботу з використання своїх існуючих систем протиповітряної оборони»… Йшлося про системи «Печора», «Куб», «Бук», «Тор» та «С-300», яких могло залишитися в Україні з часів СРСР по кілька десятків кожної, проте точних даних про кількість боєздатних екземплярів, а головне про наявність ракет для них у відкритому доступі немає. Втім, більшість систем давно застаріли: так, наприклад, С-125 «Печора» надійшла на озброєння у 1961 році, а «С-300» – у 1975. Певна кількість «С-300ПМУ», яку експерти називають «громіздкими, але все ще ефективними», Україні вже під час війни передала Словаччина.
Серйозним питанням захисту українського неба є не просто кількість поставлених західних систем, а їхня інтеграція в існуючу мережу, яка не так уже й погано впоралася зі своєю роботою.
«Щоб говорити предметно, треба знати, яка саме модифікація «C-300», де саме і в якій кількості розгорнута, а це закриті дані, – каже ветеран ВПС США. Девід Рос (David Ross), колишній пілот F-15, який виконував бойові місії на різних театрах, включаючи Близький Схід, Південно-Східну Азію та Європу, а також брав участь у плануванні операцій. – Але вони явно технологічно сумісні із існуючою українською інфраструктурою, а NASAMS треба туди вбудувати. Важко сказати, наскільки ефективно вони можуть бути пов’язані між собою та з усією українською мережею обміну даними. Це завдання скоріше для норвезьких інженерів, ніж американських. Але я абсолютно впевнений, це краще, ніж нічого, а головне – справді добре для підняття морального духу та для політичної підтримки».
«Корисність цих систем зрештою залежатиме від якості їхніх операторів, від їхньої здатності пройти навчання, – продовжує Росс. – Від командирів, які керують інтегрованою мережею протиповітряної оборони в Україні, щоби зв’язати ці вузли в єдину інформаційну картину».
«Складність і унікальність російсько-української війни полягає в тому, що і Росія, і Україна мають відносно надійні системи ППО, через що і Росії, і Україні дуже важко отримати навіть локальну перевагу в повітрі, – вважає британський військовий експерт Гаррі Халім (Harry Halem), який співпрацював з Лондонською школою економіки та з центром американських військово-морських сил у Гудзонівському інституті (Hudson Institute’s Center for American Seapower). – Ось чому ми не бачимо традиційних для інших театрів великих авіаударів по ворожих лініях оборони з жодної сторони. І це у свою чергу одна з причин глухого кута, який ми бачимо зараз на фронті. На початку війни росіяни також дуже погано справлялися з тим, як українці використовували свої безпілотні літальні апарати: для розвідки, наведення та інколи для скидання невеликих бомб. Але цей баланс дуже мінливий, і він постійно вагатиметься в міру того, як обидві сторони пристосовуються до технологій, які використовує протилежний бік».
Використання більш сучасних систем ППО/ПРО є критичним для політичного контексту війни: «Західні системи протиповітряної оборони здатні дійсно запобігти ударам росіян по території України з використанням далекобійних крилатих боєприпасів, – каже Гаррі Халім. – Якщо це почне відбуватися, то росіяни нарешті втратить свою головну зброю залякування українців, що викликає жах серед населення – обстріли міст, подібні до тих, які Гітлер здійснював по Лондону ракетами «Фау-2». І тоді росіянам доведеться шукати інший спосіб сіяти жах серед українського населення», який, як здається російським політтехнологам, може допомогти їм усунути уряд Володимира Зеленського, який виявив щодо агресії Росії несподівану твердість».
Авіація проти авіації
Іншим способом закрити українське небо від російських стерв’ятників є використання винищувальної авіації.
У якийсь момент питання постачання в Україну МГГ-29, що збереглося в країнах НАТО (Словаччині та Польщі), обговорювалося дуже активно. У відкритих джерелах повідомлялося про постачання «частин» літаків, проте загалом адміністрація США критично висловлювалася до ідеї постачання в Україну авіатехніки.
Дані про кількість наявних у розпорядженні України бойових літаків суперечливі. Вважається, що до нападу Росії в Україні було 36 МІГ-29, 34 СУ-27, 31 СУ-25, 14 СУ-24. Плюс їхні навчальні версії («спарки»), гелікоптери та транспортна авіація. Якщо підрахувати повідомлення військового відомства Росії про знищені українські літаки, то вийде, що весь авіапарк було знищено вже кілька разів, тому наводити ці цифри взагалі безглуздо. Генерал-лейтенант ВПС США у відставці Девід Дептула (David Deptula) приводив у New York Times цифру в 55 діючих винищувачів (тобто, мабуть, одних МІГ-29), що побічно може говорити про борти, що надійшли зі Словаччини і Польщі.
Постачання західної авіатехніки в Україну всерйоз не обговорювалися взагалі. Причин кілька. З неполітичних необхідно виділити такі: по-перше, необхідність створення дорогої наземної інфраструктури обслуговування та ремонту. По-друге – створення сумісної наземної інфраструктури управління та координації бойових місій. По-третє – необхідність тривалого тренінгу для пілотів.
«Наприклад, курс навчання…
