«Прийшовши до влади і все більше усвідомлюючи силу Росії, що слабшає, Путін, схоже, ставав все більше і більше одержимий минулим російського імперіалістичного експансіонізму, – вважає посол Естонії в США Крістян Прікк (Kristjan Prikk), у минулому канцлер міністерства оборони Естонії та випускник Військового коледжу армії США (US Army War College). – Тому Путін та його уряд роками робили як економічні, так і практичні військові кроки щодо підготовки Росії до великої війни, принаймні – з кінця 2000-х років».
Крістян Прікк виступив на семінарі в Стенфордському університеті в Каліфорнії, який називався: «Війна Росії в Україні: що поставлено на карту і що ми можемо з цим зробити?» (Russia’s War в Ukraine: What’s at stake and what we should do about it?)
Напад Росії на Україну посол Естонії розглядає у широкій перспективі багатовікову російську імперську політику. На його думку, агресія Росії – «це не наслідок якогось збою чи трагічного ситуативного непорозуміння, вона, швидше, є результатом авантюрної російської стратегії, яка розроблялася давно».
Посол далекий від оптимізму і вважає, що «ситуація може стати ще більш напруженою і гіршою, перш ніж вона почне покращуватися». Адже «це не просто військовий конфлікт, але атака Росії на демократичні цінності Заходу, яких вона боїться, тому що вони є альтернативою тиранії, яку передбачає її власний світогляд. Тож у певному сенсі це, безумовно, загальноєвропейська війна. Але ми твердо переконані, що й глобальні інтереси США також зачеплені цією війною».
Аналізу залучення США до заокеанської війни були присвячені і виступи інших експертів. Роуз Геттемюллер (Rose Gottemoeller), співробітник Стенфордського університету та колишній заступник генерального секретаря НАТО (2016 – 2019), помічник держсекретаря з контролю над озброєннями (2009 – 2010), вважає: «Президент Байден і керівництво НАТО прагнуть війни в Україні, якою б підлою та страшною вона не була, не переросла у загальноєвропейську війну і тим більше у глобальний світовий конфлікт. Це завжди було стратегічною метою НАТО: утримати Росію від більшої війни. Інший пріоритет стосується підтримки низької “ядерної температури”: з самого початку нас непокоїть путінське брязкання ядерною зброєю, яке почалося ще 2014 року – з моменту анексії Криму».
«Так, війна розпочалася давно, – вважає Роуз Геттемюллер. – І я щиро думаю, що якби ми зосередили свої зусилля трохи більше у 2014 році, то, можливо, не були б там, де ми зараз є».
Втім, багато було зроблено і не пропало задарма. «Блок НАТО збільшив з 2014 року інвестиції в оборону до мінімально гарантованого рівня 2% від ВВП, який був узгоджений на саміті альянсу в Уельсі, – продовжує Роуз Геттемюллер. – Після варшавського саміту у 2016 році було розгорнуто додаткові батальйонні групи в Естонії, Литві, Латвії та Польщі, а тепер і на півдні Європи – у Румунії та Болгарії. Ці групи не дуже численні, але вони подають чіткий сигнал Росії».
Роуз Геттемюллер працювала в НАТО у роки президентства Дональда Трампа. Багато експертів вважають, що Трамп недооцінював роль НАТО і навіть хотів розформувати альянс. Геттемюллер не погоджується з такою точкою зору: «Я будучи заступником генерального секретаря НАТО, я була свідком постійного тиску, який президент Трамп чинив на членів НАТО в Європі, щоб вони інвестували більше коштів у спільну оборону. Ці зусилля окупилися зараз у нинішньому конфлікті. Хоча озброєнь все ще недостатньо – і ми бачимо це щодня – проте НАТО сьогодні неухильно збільшує витрати на озброєння та боєприпаси, чого не було б, якби тоді адміністрація не чинила відповідного політичного тиску для виконання правила двох відсотків, яке ухвалили ще 2014 року. Ці витрати справді окупилися сьогодні в українській війні. Деякі ставлять це під сумнів, але я вважаю, що це було дуже важливим для НАТО».
Роуз Геттемюллер нагадала і про роботу військових радників, які здійснювали консультації та тренінг в Україні в період між російськими вторгненнями: «Українські збройні сили проявили себе в цьому конфлікті чудово, але вони не були б так готові до цієї війни, до стримування Росії, якби не навчання з боку НАТО, яке проводилося після 2014 року як стратегічне завдання».
Витрати на захист України експерти схильні вважати інвестиціями у світову безпеку та зокрема – у безпеку США, зокрема – економічну.
«Навіщо нам Україна, яка за шість тисяч миль від Америки? Чому вона має бути важливим чинником зовнішньої політики США? – Задається питанням Стівен Пайфер (Steven Pifer), посол США в Україні (1998–2000), старший науковий співробітник Інституту Брукінгса (Brookings Institution), ветеран Держдепартаменту з 25-річним стажем, який займався відносинами США з колишнім Радянським Союзом та Європою. – США зацікавлені у безпечній та стабільній Європі. Це економічний інтерес, політичний інтерес та військовий. Бо якщо Україна переможе, то Європа буде стабільною та безпечною. Якщо Росія переможе – у нас буде дуже нестабільна Європа».
Частина експертів вважає, що центр тяжкості американської зовнішньої політики має бути беззастережно перенесений на Китай. Пайфер не цілком погоджується з цим: «Звичайно, великою стратегічною проблемою для США в найближчі кілька десятиліть буде Китай. Однак, якщо ми сьогодні не вирішимо європейські проблеми, то незабаром виявимо, що у нас менше ресурсів та військової сили, менше часу, який ми можемо присвятити Китаю. Сполучені Штати та більшість Європи економічно зростали протягом 70 років завдяки міжнародному порядку, заснованому на визначених після світової війни правилах. Основне з цих правил: сильні країни не використовують військову силу, щоб забрати територію у малих країн. Це саме те, що Путін почав робити в Україні, це акт неприкритої агресії», здійснений уперше після агресії Гітлера.
Пайфер погоджується з історичним баченням Христяна Прікка: «Путін дивиться на більшу частину сучасної України як на історичну російську землю». У своїх фантазіях він хіба що анексує і захоплює, лише «повертає історично російські землі. І якщо його амбіції вийдуть за межі України, і він і далі визначатиме історичну російську територію як будь-яке місце, де колись ненадовго опинявся прапор Російської Імперії чи Радянського Союзу, то територія військових дій неминуче розшириться».
Пайфер нагадує: «У Санкт-Петербурзі Путін говорив про Петра Великого, який нібито завоював прибалтійський простір. Тому, уявивши себе його послідовником, Путін не завойовував би країни Балтії у разі нової війни, а лише повертав би історично своє, російське».
Пайфер формулює важливу прагматичну тезу: «Так, ми витрачаємо сьогодні великі гроші, багато зброї, допомагаючи Україні. Але легше та дешевше зупинити Путіна в Україні. Інакше скоро нам доведеться втрачати не лише гроші, а й життя американських солдатів».
Біля небезпечних російських кордонів ця теза звучить особливо гостро: «Естонія не просто активно підтримує Україну, – наголошує посол Естонії. – Ми вважаємо Україну ключовою країною у контексті безпеки у центральній та східній Європі. А реакція Заходу на російську агресію і сам результат цієї війни стануть еталоном того, що людство вважає «прийнятним» у XXI столітті, а що ні.
