Героїня цього матеріалу – колишня капітан поліції із Херсонської області. Зараз вона в Америці, як волонтер допомагає таким самим як вона сама біженцям. Хвилюється за життя рідних, які залишилися в окупованому Росією регіоні України. Побоюючись за їхню безпеку, попросила не показувати свого обличчя та не називати реального імені.
Вона робить селфі зі своїм нью-йоркським колегою – в Україні носила схожу форму, тільки була вищою за ранг – дослужилася до капітана. Минулого року вирішила зробити перерву у кар’єрі – пожити собі, але війна зламала всі плани. Зараз у вимушеному вигнанні в Америці близькі – на окупованій території.
«Вони перебувають у Херсонській області. На жаль, точніше я не можу назвати, бо дуже хвилююся за безпеку своєї родини», – розповідає українка.
Вона представляється Ганною. З міркувань безпеки сім’ї просить не називати справжнього імені та показувати особи.
Кореспондент «Голосу Америки»: «Є списки, в яких ви значитеся як співробітниця поліції, і там, згідно з цими списками, розшукують людей?»
Ганна: «Так, моя сім’я ховається вже, напевно, на п’яту адресу. Тому що їм загрожують. Мої друзі пропадають один за одним. Ось сьогоднішній випадок – зателефонував мій брат і повідомив, що мого друга просто прийшли та забрали. Вони вибили йому двері, сказали, що він у розшуку і, не пояснюючи причин, забрали. На жаль, я не знаю в даний час, що з ним і чи він залишився живим.
Війна застала Анну у Києві, де вона гостювала у друзів.
Ганна: «Мама писала мені: “Дочко, прокидайся, почалася війна! Бережи себе! Ми тебе любимо!” Далі як страшний сон».
Із Києва перебралися до Макарів – два тижні там провели у притулок. Батьки телефоном просили не повертатися до Херсона.
Ганна: «Мамо, тату – всі мене благали. Казали – якщо ти повернешся, тебе просто катуватимуть. Вона говорила – ми в кільці, немає жодної дороги, якою можемо поїхати». Я просила, я говорила – може, якось по полях, без машини, пішки, не знаю, я прийду, я дійду до вас, я вас заберу. Мама сказала – ні, ми не можемо».
Через Хмельницьку область вони з друзями почали обиратися у бік Львова. Ганна каже – навіть за її досвіду в поліції, не могла повірити в те, що бачила по дорозі.
Ганна: «Я за 12 років роботи у поліції бачила багато жахів. Я бачила кримінал, трупи – ноги, руки окремо, голови окремо. Я бачила трупи людей, які померли насильницькою смертю. Але те, що я побачила, коли ми їхали, я не можу, немає таких слів, щоб пояснити… Навколо стоять автомобілі, а в них просто сидять люди, що згоріли тіла. Це були повні сім’ї, з бабусями та дідусями. Просто трупи людей, які згоріли, не зумівши вибратися з цього страху».
На евакуаційному поїзді у багатотисячному натовпі жінок та дітей довгих десять годин до Польщі, потім – через мексиканський кордон до Америки – дорога, яка для багатьох українців стала у прямому розумінні дорогого життя. З близькими Ганна розмовляє рідко – зв’язок поганий, та й саме спілкування для них небезпечне. У Нью-Йорку разом з іншими волонтерами почала займатися таким самим, як вона сама біженцями. Каже, це хоч якось надає сили та вселяє надію на возз’єднання із сім’єю.
Ганна: «Америка – це єдина країна, яка передавала правдиві новини. У новинах показували все як є, вони називали це російською агресією, російським вторгненням. У Росії це заборонено. У Росії вони це називають “визвольною операцією”. Як ви вже зрозуміли, я вільно говорю російською та українською мовою, і у нас жодних утисків з боку влади чи з боку інших людей немає».
Кореспондент «Голосу Америки»: «Чи підтримуєте ви зв’язок із колегами, які не поїхали? Що вони розповідають про референдум так званий, який збираються проводити щодо приєднання Херсонської області?»
Ганна: «Це вся брехня. Наші люди не хочуть жодного референдуму. У Херсоні та у багатьох містах Херсонської області відбуваються мітинги. Я знаю багатьох, хто виходив на ці мітинги. Закінчувалося тим, що їх закидали шумовими гранатами, їх закидали газовими гранатами. Починалося спочатку пострілами нагору, а потім уже по людях».
Кореспондент «Голосу Америки»: “Тобто, не може бути такого, щоб результати референдуму про входження до Росії були справжніми?”
Ганна: Ні. Наші люди не хочуть, не будуть за те, щоб увійти до Росії».
Якщо доведеться залишитись у Нью-Йорку, Ганна вже знає – чим хотіла б займатися.
Кореспондент «Голосу Америки»: «Певні спортивні норми треба здати, щоби служити в лавах нью-йоркської поліції. Упевнена, що такий самий набір є і в Україні. Що ви здавали? І як у вас зі стріляниною?»
Ганна: «Я стріляла непогано. До десятки теж потрапляла, але не завжди. Ми здавали ще віджимання. Ми складали рукопашний бій. Ми здавали біг. А далі ти здаєш нормативно-правові акти.
Кореспондент «Голосу Америки»: “Як ви думаєте, тут це здасте?”
Ганна: «Я дуже в це віритиму. І готуватимуся».
