Війна Росії проти України стала причиною глобальної гуманітарної трагедії та спричинила найбільше переміщення людей з часів Другої світової війни. У середу, 22 червня, Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) ухвалила пакет резолюцій, присвячений способам вирішення гуманітарних проблем, що виникли через військову агресію РФ.
“Поточні потреби для того, щоб забезпечити гідне та перспективне життя внутрішньо переміщеним особам та біженцям з України – колосальні та набагато перевищують наявні ресурси. А довгострокові наслідки цієї гуманітарної кризи незаперечні”, – констатують депутати ПАРЄ.
Дилема біженця: повернутися чи залишитися?
Рятуючись від війни, до країн Європи з України виїхало понад 6 мільйонів людей, понад 7 мільйонів стали внутрішньо переміщеними особами, кожна друга українська дитина – біженець. Ці цифри – доказ безпрецедентної гуманітарної кризи, з якою зіткнулася не лише Україна, яка “докладає неймовірних зусиль, захищаючи свій суверенітет та демократичні цінності”, а й уся Європа. У резолюції про наслідки міграції відзначається “величезна солідарність” європейських країн, які надають допомогу та підтримку мільйонам українських біженців.
Українці, які їх виїхали, “зіштовхнулися зі складною дилемою: з одного боку – повернутися додому якнайшвидше, а з іншого” – інтегруватися в суспільство країни, де вони знайшли тимчасовий захист”. У цій ситуації ПАРЄ рекомендує біженцям докласти зусиль, щоб знайти собі хоч і тимчасове, але “гідне становище в суспільстві країни, де вони перебувають”, при цьому асамблея закликає країни-члени РЄ зробити все можливе, щоб діти з України, які перебувають на їх території, змогли у вересні розпочати новий навчальний рік. у резолюції наголошується, що коли діти повернуться додому, українська освітня система повинна буде визнати документи про отримані за кордоном знання.
Легкі жертви для торговців людьми
Ще однією гострою проблемою для українських біженців став пошук роботи, оскільки для працевлаштування у європейських країнах необхідно надати офіційне підтвердження українських дипломів та документів щодо професійної кваліфікації. У резолюції йдеться про те, що ситуацію може змінити Європейський паспорт кваліфікацій для біженців (EQPR), розроблений РЄ ще у 2017 році. EQPR за допомогою спеціальної методології оцінює освіту та професійний рівень людини. І хоча цей документ не є формальним визнанням кваліфікацій, достовірна інформація, зібрана в ньому, значно спрощує процес пошуку роботи у країнах-членах РЄ, зазначається у документі.
Серед біженців особливо незахищеною групою є діти без супроводу дорослих. Цей факт викликає серйозне занепокоєння ПАРЄ, оскільки діти, які опинилися в чужій країні без опіки рідних та близьких, стають легкими жертвами експлуатації та торгівлі людьми, йдеться у резолюції, присвяченій цій проблемі. ПАРЄ рекомендує країнам-членам РЄ удосконалити механізм ідентифікації та реєстрації дітей-біженців без супроводу, “щоб вони одразу ж потрапляли під захист та опіку державних органів доти, доки зможуть возз’єднатися з членами своєї родини”, йдеться у резолюції.
“Українських дітей насильно вивозять до РФ”
“Те, що відбувається зараз в Україні: військові злочини, злочини проти людяності, масова міграція – це масштабна трагедія, і треба віддати належне героїзму українців, які продовжують боротися в таких умовах”, – заявив під час дебатів, які передували голосуванню, депутат-соціаліст зі Швейцарії П’єр-Алан Фріде. Він наголосив на готовності Європи допомагати українським біженцям. За інформацією політика, Польща прийняла у себе близько 4 мільйонів українців, Угорщина – 750 тисяч, Молдова – 500 тисяч. Французький депутат від “Європейської народної партії” Бернар Фурньє закликав уряди країн-членів ЄС зробити все можливе для інтеграції біженців. його словами, “хоч ринок праці для українців і відкритий у Європі, але вони все ще стикаються із відчутними бар’єрами”.
За даними міністерства оборони РФ, російські військові депортували до Росії 1,9 мільйона українців, серед яких 300 тисяч дітей. Ці цифри у залі ПАРЄ оголосив депутат-консерватор від України Дмитро Наталуха. “Українських дітей насильно вивозять до Росії. Росія краде наше майбутнє”, – заявив політик. Він закликав ПАРЄ створити спеціальний моніторинговий механізм, який дозволяє відстежувати місцезнаходження депортованих у РФ українців. “За моєю інформацією, багатьох із них вивезли до Сибіру, якщо ми втратимо слід цих людей, то отримаємо ГУЛАГ третього тисячоліття”, – застеріг Наталуха.
Дивіться також:
-
Історії українських жінок, які приїхали до Німеччини після 24 лютого
Олександра поїхала із Києва 23 березня. Зараз живе у Бергіш-Гладбасі: “Я хочу додому, але поки не можна. Іноді хочеться все кинути і поїхати до Києва, навіть якщо там бомбять. Тут важко – чужі люди. Я все одно повернуся, коли дозволять. Ми повинні зберегти якнайбільше. українських життів, щоб потім відбудувати країну. Ця думка допомагає мені впоратися із ситуацією”.
-
Історії українських жінок, які приїхали до Німеччини після 24 лютого
Її спогади: “15 березня я вирішила, що треба їхати. Поруч підірвали метро. Я прокинулася від того, що стіни трясуться. О 7-й ранку я вийшла і додому більше не поверталася. 23 березня сіла на потяг до Львова. Ночувала у подруги. 26 березня Львів бомбили.Я сиділа в підвалі і думала: “Боже, дай дожити до завтра”. У Львові дізналася, що волонтер возить до Богуміна. З Чехії поїхала до Німеччини”.
-
Історії українських жінок, які приїхали до Німеччини після 24 лютого
Олександра народилася у Кіровограді. 19 років жила у Києві. “Я жила у хорошому місці, у хорошій квартирі, у будинку на Подолі, у старому місті, в історичному центрі. Працювала в IT-компанії”, – розповідає вона. На фото: будинок у Києві на проспекті Лобановського, неподалік притулку, де під час обстрілів знаходилася Олександра.
-
Історії українських жінок, які приїхали до Німеччини після 24 лютого
Про перші дні війни, проведені в підвалі, вона згадує так: “До третього дня їжа почала закінчуватися. У мене не було сил навіть гумку для волосся зав’язати. У підвалі був туалет і умивальник, можна було помити посуд, але душ прийняти не можна. у підвалі весь час сидиш, все затікає”. На фото: Олександра у приміщеннях підземного паркування.
-
Історії українських жінок, які приїхали до Німеччини після 24 лютого
“У Німеччині всі допомагають. Волонтери дали одяг, є гуманітарна допомога, їжа, щомісячна соціальна допомога. Для мене головна проблема – незнання німецької мови. У всіх відомствах без німецької важко. Якби я знала мову, я б уже працювала. українська, російська, англійська. Незрозуміло, чи надовго я тут”, – каже жінка в інтерв’ю DW.
-
Історії українських жінок, які приїхали до Німеччини після 24 лютого
Олена виїхала з дітьми із Київської області 10 березня. Нині живе у Кельні. “Я народилася на Донеччині. Авдіївка – моя батьківщина. Ми прожили під обстрілами 8 місяців у 2014-2015 роках. І тут… 24 лютого. Боже, я ніколи б не повірила, що війна… Одну війну закінчили б. Я була в шоці” , просто не могла повірити”. У селищі Клавдієво-Тарасове Олена жила з 2015 року.
-
Історії українських жінок, які приїхали до Німеччини після 24 лютого
Про перші два тижні: “У самому селищі російських військових не було. Але поруч Буча, Макарів, Бородянка… Там уже обстріли були страшні. З усіх боків були російські чи українські військові, і вони через нас перестрілювалися. Я вирішила, що краще зберу валізи. і поїду. Залишитися – всім ризикувати. Не тільки життям, а й здоров’ям моїм і дітей. Можуть скалічити, можуть зґвалтувати”.
-
Історії українських жінок, які приїхали до Німеччини після 24 лютого
Олену з дітьми вивезла незнайома сімейна пара своєю машиною. “Чули, що можуть бути російські блокпости: якщо не сподобається машина, може початися обстріл. Стан – грудку нервів. Не знала, як посадити дітей. Усередині на задньому сидінні до дверей машини поставили рюкзаки, хоча розуміли, що від куль це не врятує. Виїхали, дякувати Богу, тихо. На дорогах лежали трупи в українській військовій формі”.
-
Історії українських жінок, які приїхали до Німеччини після 24 лютого
“Я перейшла кордон у Пшемисля. Нас відвезли до табору для біженців. У Польщі приймали дуже добре. У таборі були волонтери з різних країн. Звичайні люди на своїх машинах. Знайшла перекладача, він познайомив мене з хлопцями з Німеччини. Пауль і Тім – з Кельна. Я вирішила їхати до Німеччини”. На фото: черги за гуманітарною допомогою у Київській області.
-
Історії українських жінок, які приїхали до Німеччини після 24 лютого
Олена вважає, що їй дуже пощастило. “Раніше ніколи не була тут, але це була єдина країна, куди я хотіла. Пауль і Тім допомогли мені знайти житло. Тут я почуваюся добре і спокійно. Думаю, що ми залишимося в Німеччині. Діти пішли до німецької школи я теж. Ми вже двічі виїжджали від війни, хочу, щоб мої діти виросли у спокійній обстановці”, – каже жінка в інтерв’ю DW.
-
Історії українських жінок, які приїхали до Німеччини після 24 лютого
Тетяна виїхала з Харкова 5 березня. Нині живе у Бонні. В Україні вона провела з дитиною три тижні під обстрілом. “Моя 10-річна донька була дуже налякана, часто плакала і весь час питала: “Мамо, я ж тут не помру?”. Виїжджати було страшно, але дивитись на дитину в такому стані сил більше не було”, – розповідає жінка.
-
Історії українських жінок, які приїхали до Німеччини після 24 лютого
Про свій від’їзд: “До Львова ми дісталися за 5 днів, звідти – до Польщі. Польські прикордонники посміхалися, постійно говорили, що ми тепер у безпеці, допомагали нести сумки. Волонтери зустріли нас з іграшками для дітей, гарячою їжею та цілими мішками предметів першої необхідності, пояснювали маршрути до Німеччини”. На фото: донька Тетяни у бомбосховищі.
-
Історії українських жінок, які приїхали до Німеччини після 24 лютого
З Польщі Тетяна з дочкою вирушила до Німеччини: “Ми поїхали з великою валізою та кількома сумками. У Берліні на вокзалі ми ненадовго…